Якщо ми дізнаємось або бачимо, наприклад, що хтось викидає хліб на смітник, може нас переповнювати гнів та обурення, бо в тому самому часі є хтось, хто того хліба немає або не є в стані прокормити свою родину. В тому випадку гнів, який виникає в нас, не є гріхом.
Ісус неодноразово намагався прорватися через важку оболонку нашого життя, якою ми любимо відокремлювати себе від Бога та людей. Згадаймо лише сцену вигнання продавців із храму чи Його реакції на фарисейські підступи. Іноді це єдиний спосіб, щоб якимось чином потрапити у внутрішню сторону іншої людини, про яку ми дбаємо. Так само Мойсей розбив таблички Десятьох Заповідей, коли побачив золоте теля, якому поклонялися євреї. Святі також, іноді, проявляли «святий гнів». Наприклад, св. отець Піо зміг попросити вийти з храму неправильно одягнених людей або вигнав із храму запеклого грішника, який образив єпископа. Тож такий гнів - це не гнів у суворому розумінні. Це не пов'язано з прагненням помсти і є результатом прагнення до слави Божої та спасіння душ.
Коли гнів не є добрим?
Перш за все, людина може гніватися через несправедливу причину: мене не дратує об'єктивне зло, але дратує мене те, що щось не йде по моїй думці. Може навіть статися, що хтось гнівається через якесь добро, яке йому не подобається. По-друге, не можна вживати гнів тоді, коли можемо все залагодити тихо та спокійно. По-третє, ми часто гніваємося неправильно: ми не стільки використовуємо гнів, як дозволяємо йому контролювати собою. І останнє, першою метою, на яку має бути спрямований наш гнів, - це зло, ніколи - жива людина. Буває, що людина, яка чинить зло, повинна бути покарана, але ніколи не повинна бути покарана таким чином, щоб це заважало її змінитись на краще.
о.Віктор Ковальський